Флешмоб-реквієм "Незабудка пам'яті 1932-1933 років"
КОЗУПИЦЯ Євдокія Петрівна (в дівоцтві Федорченко), народилася в с. Басівка Сумського району Сумської обл.
Наша сім’я Федорченків складалася з батька Петра Васильовича, матері Марфи Афанасіївни та п’яти дітей: Сашка, Катерини,
Вєри, Ані та Євдокії.
Ще до 1932 р. батько не пішов у колхоз, то більшовики забрали все: коня, корову, овечок, свиней, всю упряж і плуги. Після чого сім'я вже почала голодувать. Батько пішов з дому в Кияницю робить
на сахарний завод, бо в селі йому ніякої роботи не давали. Приносив звідти пайок: 1 кг патоки і сухарі. Цим і питались.
Взимку собака Лизько ходив в олійницю і крав макуху, і тіг додому, і клав на поріг. Цю макуху ділили всім порівну і собаці теж.
Навесні 1933 р. собака хотів украсти хліб у пекарні, але це йому вдавалось дуже рідко. А одного дня собака не повернувся, мабуть хтось з’їв.
Весною стало зовсім голодно. Ніде нічого не було, топить булонічим. Почалася повальна смерть. Сім’я жила коло кладбища, то я бачила, як щодня копали велику яму і возили туди возами мертвих
у ряднинках. Їх кидали, а вони аж чавкали, бо пухлі були. Навечіряму закидали, якщо вона повна була, а ні, то ждали другого дня.
Село заросло бур’янами. А комуністи ходили по хатах з людьми з наряду і дивилися, де є мертві. Бувало вимирали цілі сім’ї по 4 по 5 осіб. Не було видно ніде не собак, не котів, все поїли.
У 1933 р. я бігала по городу і побачила жіночу голову, яку тягав чужий собака, позвала батька, він відібрав, зарив, а сам дуже розстроївся, і коли вертався у Кияницю на завод, не дійшов, а упав і помер.
Ми були всі пухлі. І через дві неділі після батька умерли дві моїх сестри: Вєра і Нюра (Анька), їм було 13 і 11 років. Ми вижили тількиблагодаря крапиві, крейді, листю з липи, лободі, які нарешті з’явилися. На городі в кінці було трохи посіяного жита, ледве дождались,поки воно почало жовтіть, тоді натирали і почали пекти перепічки. А ще я ходила у Голівщину – село Курської обл., де жила моя бабушка– дальня родичка, і вона виносила нам лушпайки з картошки, і цим ми теж піддержувались. Лушпини мішали з крапивою іпекли галєти.
А кругом сусіди були пухлі, а потім повмирали і довго лежали нагородах, а мені малій ввижалось, що то крокодили лазять.
Ті ж лушпайки і садили, і вже на осінь із них нарешті уродила картопля, урожай був гарний. Після можна було вижити.
У 1933 р. в селі відкрили аж 3 дєтськіх дома, а до цього не було ніодного. Туди позбирали дітей-сиріт і вже щось їм давали їсти.
На осінь стало трохи легше, хоч багато ще й померло, бо коли починали їсти щось, не могли зупинитись і мерли... Ми запрошуємо доєднатися кожного жителя смт. Степанівки до флешмобу, розказавши історію Голодомору.
Приєднатися можна за декількома форматами: написати історію своєї родини, знайомих, пов'язаних із трагічними подіями Голодомору; опублікувати фотографії, які стосуються родинної історії; представити історію про Голодомор через інші творчі засоби. Ми повинні пам'ятати!!!!
